«У моїх мандрівках із краю в край я ніде не зустріла раю, якого сподівалася. Зате хоч здалека схопила кілька відблисків земного щастя, яке тепер має для мене більшу вартість, ніж уявлені раї. Ось чому я далі їду в дорогу, що ще довгою смугою стелиться переді мною. Перебуду ще не одні злидні, переможу не одну перешкоду тільки на те, щоби в переході вкрасти сям-там кілька відблисків екзотичної краси…»
Так Софія Яблонська - мандрівниця, журналістка, письменниця - описує своє призначення: чи то у подорожі Сходом, чи то у житті загалом. Протягом 30-х років ХХ століття вона вже зробила неможливе для дівчинки з Галичини: вирвалася з лабет провінції до Парижа, обігнула земну кулю з фотоапаратом та нотатником в руках, віднайшла своє професійне покликання, та, попри скепсис (особливо, чоловічий), майстерно реалізувалася у своїй діяльності. Можливо, Яблонська, зі своїми тревелогами і листами до жіночих журналів - перша українська інфлюенсерка. Щира і сенсовна, яких ми найбільше любимо.
Довший час забута на вітчизні, останні роки Яблонська перевідкривається нам голосом Даші Астафʼєвої, інфлуенсерки сучасної, засновниці аудіо-застосунку underbooks - і теж непересічної українки, яка зростала у маленькому містечку на далекій Дніпропетровщині, взяла приступом столицю і сягнула навіть далі - до міжнародної суперзірки видання Playboy. Здавалося б, мети досягнено. Та, як і Софія, Даша також обирає невтомний шлях самурайки - щоденного пошуку та вдосконалення себе, задля змістовного життя та користі суспільству.
Обидві “зорі світові” - і Яблонська, і Астафʼєва - надихають сміливістю: бути собою, шукати ті далекі обрії - як і у світі, так і всередині власної душі.
Дякуємо за сприяння у записі Radio NV @radioNVua Підтримайте "Ночі Дівочі" на Patreon
“Не буває небезпечних думок, буває небезпечно думати”, писала Ганна Арендт, досліджуючи походження тоталітаризму. І далі вона вела, що все зло на світі виникає якраз від нездатності мислити, невміння цікавитися світом, в якому ми живемо, а врешті, і самими собою.
Із Марсі Шор, американською історикинею, професоркою колись Єльського, а тепер - університету Торонто та дружиною ще одного відомого історика Тімоті Снайдера - говорити і мислити просто. Її жвава думка стрибає від події до факту, на історичний контекст і політичне тло, заангажовуючи до розмови філософію, кругозір, Марсі досить легко пояснює часто невимовну складність цього світу, неодмінно використовуючи для споглядання оптику надії.
І перервах між сесіями, презентаціями та зустрічами на Книжковому Арсеналі, ми говоримо про трансформації в українському суспільстві, банальність зла, чому Америка знову не обрала жінку президенткою, віддаючи владу психопатичним маргіналам, застерігаємо, що не слід повʼязувати своє життя з чоловіками, яких ви боїтесь, звʼязок домашнього насильства та тоталітаризму, про те, як насправді складно вхопити теперішнє, а також мріємо про Україну в авангарді нового світу.
Епізод записаний англійською мовою, заряджений на розширення горизонтів
“Нині жінки виявляють дедалі більшу активність у побудові світу. Та цей світ поки належить чоловікам, котрі не мають в цьому сумніву, а жінки не зовсім рішуче заперечують. Відмовитися бути Іншою, облишити потурати чоловікам… Проте кожній людині, крім бажання утвердитися як особистість, притаманна спокуса втекти від свободи, мовби перекидатися в бездушну річ. Це хибний шлях, який приводить до пасивності, отупіння, загибелі, перетворює людину на знаряддя чужої волі, позбавляє її трансцендентності, будь-якого поняття вартості”.
Такими засновками починає Сімона де Бовуар свою легендарну “Другу стать” - двотомник, який, вийшовши у 1949 році, став деталізованим описом поневоленого стану жінки і водночас - закликом його змінити. Сімона також послідовно втілювала в реальність те, що проповідувала: не виходила заміж, не стала матірʼю, а проте була любляча і люблена; вона закликала дозволити жінкам самим розпоряджатися власним тілом, долею і свободою. Невтомна оповідачка, справжня королева екзистенціалізму, пристрасна мандрівниця, можливо, не завжди права, але завжди справжня - такою де Бовуар створила себе і такою постає перед нами тепер.
Тексти та приклад Сімони зʼявляються у наших життях різними шляхами. Ірині Славінській, виконавчій продюсерці “Радіо Культура”, письменниці та феміністці, “Друга стать” стрілася ще на студентській лаві, вивчаючи французьку філологію. Сьогодні вже доросла Ірина видала книгу “Слово на літеру “Ф”, постійно дописує у популярні видання, активно досліджує питання гендеру, поєднує роботу виконавчою продюсеркою “Радіо Культура” з кураторською діяльністю та приватним життям і материнством, а також стверджує, що сучасний фемінізм - це досі про вибір, але не “або, або”, а радше “і, і”. Про розмаїтість життєвих стратегій, фемінізмів, українські традиції і актуальність спадщини мадам де Бовуар - наша розмова.
Епізод про і для жінок, які живуть властиво СВОЄ життя і цінують свободу.
Дякуємо за сприяння у записі Radio NV @radioNVua Підтримайте "Ночі Дівочі" на https://www.patreon.com/c/nochidivochi
"Вони обдурили світ, а світ дав себе обдурити. Це були два світи: "вони" і "ми". "Вони" - це Москва, а "ми" - це Україна". Так у вересні 1933 року писала Мілена Рудницька, галичанка, українська депутатка польського Сейму, апелюючи тоді до Ліги Націй питання Голодомору. Зрештою, ми українці, як ніхто знаємо, що росіянам неодноразово вдавалося обдурити світ. 18 травня 1944 року радянська влада розпочала масову департацію кримських татар з їх рідного півострова, позбавивши дому понад 180 тисяч осіб. Річницю цієї трагедії та її жертв ми вшановували у понеділок.
У моменти, коли здається, що історія, а з нею і несправедливість - повторюється, важко не занепасти духом, продовжувати діяти чи взагалі залишатися оптимістом. Та приклади, зокрема й Мілени Рудницької, свідчать, що для справжньої оцінки певних дій і подій потрібна дистанція - час, а врешті, що зерно правди таки проростає. Рудницька боронила права українців, коли хмари тоталітаризму вже нависали на Європою; без її зусиль не було б жіночого руху на Галичині, який давав відчуття спільності навіть у найтемніші часи; вона продовжувала поширювати знання і працювати на річ України ще десятки повоєнних років у еміграції.
Таміла Ташева, народна депутатка України та у недавньому минулому представниця Президента України у АР Крим - теж приклад жінки, яка відстоює свій дім, ідентичність та майбутнє попри окупацію та похмурі геополітичні прогнози. З нею ми говоримо про болючу історію, але багату культуру киримли; про те, чого вартувало, аби вирости україноцентричним у Криму; про формування сучасної політичної нації і роль парламентаризму, про квоти та охоту жінок до політики, а також про те, як поєднуються дипломатія, іслам і фемінізм.
І звісно, ми не можемо передбачити всього, що нас чекає, але можемо обирати діяти з добрим наміром і таки пробувати творити - хоч маленькими мазками - картину нашого майбутнього.
Дякуємо за сприяння у записі Radio NV @radioNVua
Підтримайте "Ночі Дівочі" на Patreon
“Я завжди високо цінувала твій розум, твою винятковість та інші хороші риси твого складного характеру. Але… найкраще - це простота, а її в тобі немає”, - писала у травні 1945 року Аллі Горській її однокласниця. Що ж, радянська доба тільки й вимагала від громадян бути “попрощє” і “не висовуватися”. І яскрава, горда, діяльна і запальна Алла зі своїм складним характером таки стала кісткою в горлі системи: своєю творчістю, у якій експериментувала із народними мотивами, справжніми сенсами на противагу поверхневому соцреалізму; своєю громадянською позицією, коли разом з Клубом творчої молоді відкрила світові трагічну таємницю Биківні, коли захищала від ідеологічного цькування колег-митців; своїм життям у відкриту, з щирим бажанням бути, творити, жити в правді, на противагу тихому сексотству совка.
Справжня рок-зірка посеред сірого конформного існування - такою ми перевідкриваємо сьогодні для себе Аллу Горську. Вона могла і міцним слівцем зарядити, і гупнути кулаком по столу в присутності кдб-шних посланців, і в емоційному пориві змінити зачіску, перемалювавши волосся у вогняно-руде, і сміятися гучніше за всіх, і нещадно малювати автопортрети, без спроби прикрасити дійсність. Народившись у забезпеченій родині радянського функціонера, “хороша погана” дівчинка Горська вивчила і перейшла на українську мову у спілкуванні, найбільше боялася міщанства і взимку на морозі голими руками викладала на цементному розчині мозаїки. Ні, вона не була проста.
Разом із насінням Горської - її онукою Оленою Зарецькою, також художницею і засновницею Фундації її славних родичів, ми шукаємо спільні та відмінні риси у характерах, життєвих віхах, мистецтві обох жінок. Говоримо про пошуки себе, спротив тоді і тепер, творчість як дослідження, життєву місію. Прогнемо справедливості і сумуємо через втрату, але повсякчас - захоплюємося тим унікальним рівнем свободи, який дозволяла собі Алла Горська. Беремо й собі за приклад.
Дякуємо за сприяння у записі Radio NV @radioNVua
Підтримайте "Ночі Дівочі" на Patreon
«Ну, як-таки щоб воля — та пропала-
Се так колись і вітер пропаде!»
Так спершу не вірить Мавка з «Лісової пісні», втім, вже у наступній дії ми переконаємося, не так на її прикладі, як на Лукашевому, що саме воля (чи її відсутність) - то вибір кожного.
Саме цей, безперечно, екзистенційний вибір - наріжна тема майже усіх драм Лесі Українки. «Лісова пісня», «Камінний господар», «Бояриня», «На полі крові» та й інші її твори, що їх ми б не взялися перечитувати, неодмінно ставлять питання перед героями, а врешті, і перед нами, читачами: воля чи..? І на другому кінці - влада, звичка, страх, конформність, лінь. Бо ж воля у Лесі, достоту як і в українській мові - поняття багатовимірне, однак, саме воля - єдина можливість «до себе дорости».
Універсальність цієї дилеми, такої близької до шекспірівського «бути чи не бути», розмаїття сюжетів від біблейсько-античних і до сучасних, мінлива людськість і людська мінливість персонажів, їх пружна мова - все робить Українку українською авторкою справді світового порядку.
До такої думки дійшли ми в розмові із Наталкою Галаневич, солісткою фрік-кабаре Dakh Daughters, акторкою, яка захоплено перечитує Лесині драми і вже невдовзі зіграє у французькій постановці «Лісової пісні». Зачитуємо уривки, коментуємо чому не вдалося Мавці з Лукашем, міркуємо про бажання жінки бути самій, чи тексти Українки - жіночі і як Тичина «пішов по сценарію». Вигадуємо слова, багато сміємося. Рівняємося на Лесю. Захоплюємося. І вас припрошуємо.
Дякуємо за сприяння у записі Radio NV
Підтримайте "Ночі Дівочі" на Patreon
«Ти знаєш, що ти — людина. Ти знаєш про це, чи ні?», ніби стверджував, але й питав свого часу Василь Симоненко. Тепер же ми ж можемо додати: а чи знаєш ти, що маєш права, які, проте, треба боронити, відстоювати, стерегти? За ці права навіть можна померти. Це саме те, що зараз робимо ми, українці, і на полі бою, і в своїх домівках, і сидячи по укриттях.
Олександра Матвійчук виростала в колі шістдесятників, а відтак знає і про боротьбу, і про права людини. Вона — правозахисниця, керівниця Центру громадянських свобод та його ініціатив ЄвромайданSOS та SaveOlegSentsov і за це — Нобелівська лауреатка.
Ззовні Леся — тендітна мавка з очима гірського кришталю, та всередині у неї титановий стержень. Говоримо з нею про те як переживати біль, не відмежовуючись від нього, про конкуренцію за суд над Путіним, про справедливість, відтягнену в часі і про те, для чого нам даються нагороди.
Рекомендую слухати усім, кому зараз, на 17 місяць війни, бракує стійкості і надії.
Сьомий епізод - екстремальний. Ми записували його віддалено, ведуча - у Києві під звук сирени, гостя - на передовій, в умовах обмеженого зв'язку і тимчасового затишшя залпів. Відтак, технічно, ця розмова далека від досконалості, проте, якщо набратися терплячості і вслухатися, з вуст військовослужбовиці Ярини Чорногуз можна почути прості благородні істини. Про правду, щирість, дружбу, любов, смерть і честь.
Ця розмова має атмосферу телефонного дзвінка (бо, по суті, ним і є) з дорогим далеким другом, що зараз на фронті. Цінуємо та вихоплюємо кожне слово, заряджаємося на подальшу і тривалу боротьбу, аж до Перемоги!
Не всі розмови в "Ночах Дівочих" прості та звеселяючі. Часи такі... І в День вшанування пам'яті полеглих у війні в Україні ми публікуємо епізод дуже тихий, рівний і, можливо комусь здасться, сумний. Утім, для мене, авторки, він просякнутий силою, вірою та впевненістю у нашу Перемогу.
Тата Кеплер - наша героїня - приклад полум'яного серця, яке б'ється за нашу звитягу. Вона полишила свою роботу, зацікавлення і звичний триб життя задля волонтерської справи. Ще з 2014 року вона займається тактичною медициною - спорядженням для бойових медиків, що рятує життя нашим воїнам на передовій, а відтак, і цивільного населення, яке вони захищають. Вона була у найвіддаленіших селах, бачила і допомагала тим, про кого, здавалося б, забули усі, щораз пропускаючи ті людські переживання крізб себе. У голосі яскравої Тати чутно втому, бо зараз, на понад 400 день війни, її діяльність потребує навіть більше зусиль, ніж на початку. Та, попри все, вона шукає сенси в добрі, бо лиш для цього варто жити. Давайте так і ми: тихо, вірно, впевнено, донатьмо і діймо - разом і до кінця!
Як дзвінко вривається в наші життя і серця весна! Так і другий епізод нового сезону нашого шоу: теплий, сповнений щебету та щирості діалог з Євгенією Кулебою - депутаткою, активісткою, дипломаткою та оптимісткою.
З Женею ми познайомилися випадково і геть недавно, на святкуванні дня народження спільної подруги. Але вона для мене із тих прекрасних жінок, з якими відразу спалахує іскра сестринства і душевного порозуміння. З нею однаково вдається говорити на різні теми: і про горе-забудовників, і чого бракує Києву, як перетворити українські міста на сади, про важкість втрат війни, про складність розлучень, але й про красу довкола, в моменті, довіру і любов до себе і найближчих, та про рятівний келих вина з подругами у поганий день. Євгенія Кулеба - приклад сучасної лідерки: не боїться викликів, відповідає на них дією, а не пустими балачками, сміється негараздам в лице, хоче зробити світ кращим, йде за своєю цікавістю і обирає себе! Її думки, слова і сміх заряджають! Сподіваюся, й ваші батареєчки поповняться від нашої щирої розмови.
“На дворі страшна хляпавка, а хтось не має картки і не важиться витикатись на вулицю, бо буде “міау”. Відколи хтось виїхав звідси, то з погодою нема ладу, як не зрання, то по обіді (“am Vorabend”), а все мусить хляпати! - міа-а-а-ау! А тут ще нема з ким в позу втомлених коней стати, то вже й зовсім біда…”
Зважаючи на нашу квітневу погоду за вікном, здається, що в Лесі Українки є сюжет на будь-яку життєву обставину. Тут вона у листі вибачається перед товаришкою Ольгою Кобилянською за те, що не може вийти з дому і купити їй листівки та відправити. І як же ніжно, і по-котячому, і винахідливо по-шпигунськи зашифровано, але й по-відвертому смішно та щиро.
Так, припускаємо, Леся торкнулася і кожної з нас своїм буттям. Чи то першим віршем про весну чи мрію, який ми вивчали ще в дитинстві; чи то неймовірною життєствердністю, яка завжди радить “крізь сльози сміятись”; чи неймовірною працездатністю, глибиною і точністю аналізу (“Грушевському пробування на Галичині принесла чималу користь - багато вилюднів проти Київських часів”) чи навіть певною самоіронією (“Думаю, що верну додому настільки нормальною, наскільки се взагалі для мене можливо”).
Тож неодмінно перший епізод сезону “Про нас х про них” ми присвячуємо ЇЙ. І разом із Надією Шаповал, творчинею бренду Nadiia, “дівчиною з порядної родини”, шукаємо ці паралелі - проби не узалежнюватися від коріння, але й від нього прорости; не зупинятися - у власній освіті і пошуках, у творчих спробах; знайти себе і свій край у ширшому, глобальному контексті; зберігати та цінувати власну чуттєвість і - врешті - життя. Бо найгостріше воно чується на контрасті, коли загроза смерті чигає.
А які ваші асоціації? Чекаємо на відгуки в коментарях.
Світовими інтернетами шириться новина: ірландська акторка Сірша Ронан у ефірі одного із розважальних ток-шоу поставила на місце своїх колег-чоловіків, які розганяли жарт про телефон як засіб самозахисту. «Це наша реальність», - констатувала вона, чим викликала мертву тишу усвідомлення в прямому ефірі.
Так воно є, адже попри те, що надворі 2024 рік і жіноцтво більш емансиповане, ніж коли-будь, ми далі почуваємося загроженими. Ми є ними. Віктим-блейминг, сором, повʼязаний із сексуальним насиллям, що його можуть відчувати потерпілі, вкупі із браком правовладдя конкретно в українському суспільстві, а тепер ще й війна лише посилюють цю повсюдну тривогу й недовіру, яку може відчувати лише жінка.
Говорити про це непросто, але варто. Я запросила до прямого ефіру Роксоляну Геру, адвокатку неповнолітньої дівчини, потерпілої від зґвалтування на Закарпатті, кривдники якої намагаються втекти від правосуддя вже не вперше, але цього разу особливо цинічно… через отримання повістки. Завдяки наполегливості захисників потерпілої та розголосу таке відверте безчинство вдалося зупинити. Тож говоримо з Роксоляною про перебіг справи, про справедливість, яка є цінною навіть з відтермінуванням в часі, і яка є найкращим антидотом на корупцію, про наполегливість - особисту і суспільну, а також про внесок кожного в майбутнє.
Радимо слухати, тримати руку на пульсі суспільних справ і бути відповідальними.
"Я уявляла цю жінку і уявляла, що вона також думає про мене. Якщо ти тут, читаєш це і знаєш це, то так, я тут, така ж дивна як ти", – свого часу писала Фріда Кало. Ми ж завершуємо третій сезон подкасту "Ночі Дівочі" розмовою із дівчиною у війську, аби вкотре підкреслити - цивільні чи на фронті - ми всі одне. Анастасія Шевченко, яку ми також знаємо під творчим псевдонімом Стасік - дівчина, яку як раз побачив - не забути. Яскрава зовнішність: коротка їжакувата стрижка та бездонні очі, беззаперечна харизма та творчий талант, а також сміливість - транслювати суспільству ті слова, що для багатьох можуть бути складними чи страшними, - такою Стасік здається на перший погляд. Її "Герої вмирають" та "Колискова для ворога" вже точно вписані в історію нашого протястояння - як символи, як відповіді, як констатація реальності. Однак сама Анастасія, попри моноліт образів і меседжів, які транслює - тендітна та крихка. З діагностованою давніше клінічною депресією, борючись із фізичними дискомфортами, вона продовжує виконувати завдання на передовій, і визнає, що їй теж часто буває страшно. Наша бесіда вийшла справді дівочою: ми говоримо про доростання, в тому числі і до себе справжніх, як це бути пацанкою, але почати вірити в сестринство, про вірність собі, якою не жертвуєш навіть заради майже казкових шейхів, про своєчасність зустрічей і розставань, про тіло, його прийняття, а заодно - і всіх себе; бо інших нам не дано, бо ми в себе одні. Фінальний епізод третього сезону - спраглий ковток справжності посеред такого непростого літа.
