Вже, коли їхали до Іловайська, Сашко був екіпірований як належне.

«Нам «Тур» пояснив так: «Заходимо в місто Іловайськ, звільняємо його і тримаємо до підходу армії та інших підрозділів». Сказав, що йдемо на три-чотири дні, тому провізії беремо по-мінімуму, ніхто ж не думав, що там так повернеться».

Щодня обстріли українських військових збільшувалися. Росіяни намагалися атакувати. Сашко говорить, що частіше доводилося відбиватися, ніж нападати. Але, при цьому не було паніки, розсіяності, всі знали куди прийшли і для чого.

«Найбільше обстрілювали ближче до Дня Незалежності. Вони там ніби звіріли. «Смерчі» і «Гради» літали, а деякі хлопці кажуть, що й «Ураганами» бомбили. Було страшно».

29 серпня о 6 ранку українські військові почали шикуватися колоною, щоб залишити місто. Вон опинилися у потрійному кільці оточення регулярних російських військ. Хоча й одразу вони не вірили, яка кількість ворога їх оточила. Спочатку був варіант — ділитися на дрібні групи і вириватися боями. Але потім передумали та вирішили виходити великими колонами, з надією, що так їх не переб’ють.

«Почув, як падає міна. Кажу до Льоні «Броні»: «Давай одягати каски, бо відчуваю, нас просто так ніхто не випустить. Стріляли всі. Це було страшно. Може, якби я не ставав на коліно… бо там вже збоку лежав Льоня вбитий, він мене привалив і мені було незручно. Я тільки став на коліно і зразу ж прилетіло в ногу».

«А перед цим, ще в Іловайську, сиділи я, Андрій «Браво» і Льоня «Броня», в мене був дерев’яний хрестик, подарований волонтерами і на ньому було розп'яття. Я його тримав, дивився і воно на руках відпало. Кажу: «Пацани, щось мені цей знак не подобається». А вони кажуть: «Вінниця, а ти що, хочеш до старості прожити? Помремо молодими, воїнами”. Отак, ми троє стояли і з нас трьох тільки я лишився».

Сашка після пережитого в оточенні і російського полону, вантажили, як дуже важкого пораненого. Він і сам відчував, ніби це кінець. Але пам’ятає як привезли в Запорізький госпіталь.

«Мене поклали біля хірургічного намету, а там все біле-біле, ледь не в рай дорога. Я тоді подумав, що мої муки скінчилися. Медсестра запитала, чи маю я кому подзвонити. Три дні за щокою я мав SIM-карту. Стільки SMS пропущених я ще стільки не бачив».

Коли Сашка доправили вже в Дніпро, йому ставало гірше. Пішло зараження крові, на нозі гангрена і мало не відмовили нирки. Тоді йому довелося зробити найскладніший вибір.

«Лікар сказав: обирай — або ти вмреш, бо пішло зараження крові, або ампутуємо ногу».

Це згодом він з іншими, хто тако втратив ноги на війні, потрапить до австрійської школи ходи. А до цього був важкий шлях звикання, примирення та хибних кроків.

«Присів на «Налбуфін», сам навчився колоти. Вся сім’я була в шоку. Але вплинуло на мене те, що донька ще була мала, вона спала, а я дивився на неї і думав: «Що цій дитині зможу дати — без ноги, без пенсії, без зарплати. Ще й наркоман».

Навіть попри підтримку дітей, сестри з чоловіком, хороших людей в місті, в Сашка був довгий процес звикання з протезом.

«Я на нього ображався, я ним кидався, я біля нього плакав, поки вчився на ньому ходити. Скільки разів я падав.... А потім вирішив, що мені з ним ще жити, або я переможу, або він мене».

У четвертому епізоді подкасту "Сталеві воїни" від "Повернись живим" Олександр Сарабун поділився з Дар'єю Бурою історіями про бої та вихід з оточення в Іловайську у 2014-му, поранення, полон та болісний шлях відновлення.

Станіслав Гібадулін — «Хітмен». Йому було 25 років, коли у 2015 він приїхав з Молдови воювати за Україну. За його словами — переконаний, що це його справа і місія — захищати нашу країну від російського ворога.  

За час участі у російсько-українській війні «Хітмен» отримав три поранення, заробив безліч осколків, втратив селезінку, та фаланги пальців. Говорить, що ще відправляючись з дому на війну, чітко розумів, — ймовірність бути пораненим чи загинути дуже велика. Але для нього було дуже важливо стати воїном на цій війні. У травні 2019-го Стас підірвався на вибуховому пристрої і втратив ногу.

«Зазвичай в фільмах показують, що ти наступаєш на міну і маєш час, щоб хтось тобі допоміг. Я наступив, одразу був вибух і мені здалося, що під час вибуху все відбувалося дуже повільно… Одразу побачив свою ногу, як вона упала на землю. Я повернувся до своїх хлопців, які йшли позаду мене, і ми почали евакуацію». 

Стас розповідає, що усе, що з ним сталося, відобразилося на його психіці. Взимку 2019-го, коли почалася пандемія, хлопець відчув себе зле. Згодом помітив, що кидає його у піт систематично — на вулиці, коли кудись поспішає, у залі, коли займається спортом, навіть коли відпочив і виспався, такі стани могли повторюватися. Виявилося, що це панічні атаки. Так, за словами лікарів, організм реагував нам будь-які навантаження на центральну нервову систему.

«Я пів року пив антидепресанти і це мало вплив на моє протезування. Я набрав вагу — 10-15 кілограм. Кукса теж почала набрала в об’ємі. Зазвичай, коли є протез, кукса худне, а в мене навпаки виросла. Потрібно було зробити новий протез».

«Хітмен» дуже легко говорить про поранення і те, що довелося пережити. Його хвалили лікарі, мовляв, швидко відновлюється. Він і сам прагнув обійтися без візка, — говорить, що він його дратує, тому поки через відсутність громадянства вирішувалася ситуація з протезуванням, вже намагався повернутися до нормального життя. Але Стас підтверджує слова інших хлопців з ампутаціями ніг, про те, що найскладніше — коли в тебе не виходить те, що собі уявив.

«Через тиждень я вже танцював з дівчиною на одній нозі. Через півтора місяця після підриву я вже ходив. Спочатку, дивишся на хлопців, які вже впевнено ходять на протезі, думаєш, що теж так зможеш, а сам не можеш пройти і 100 метрів. Та для всього потрібен час».

Реабілітація також буває різною і Стас зрозумів, що потребує допомоги, а також, визначив, від чого йому стає краще і що допомагає, щоб чимось зайнятися. Говорить, що це індивідуально: хтось справляється сам, а для когось важлива підтримка оточення, волонтерів.

За словами Стаса, українці зовсім не вміють поважати права людей з інвалідністю.

«Я постійно думаю про місця для людей з інвалідністю. Наприклад, коли займають місце для машини. Але це не така проблема, як коли в маршрутці займають місця, призначені для інвалідів. Заходить, наприклад, хлопець, а в нього немає обох ніг, але він в штанах і не видно. Чи вважається це порушенням його прав? Були випадки, коли мені потрібно було зробити щось швидко. Так, я можу постояти на протезі у черзі, як і звичайні люди, але тоді мені потрібна була позачерговість. Я підходжу до каси, кажу: “Вибачте, я поза чергою, мені це передбачено законом”. А людина на мене дивиться згори донизу і каже: «А ти що, інвалід?».

Найкраще говорить хлопець, після війни і поранень діють налаштування себе і визначення мети у житті. Свою мету Стас знає.

«Я знав, що навіть, якщо не повернуся на війну, то у громадському секторі робитиму усе для перемоги України, щоб знищувати ворогів. Можна воювати навіть не на війні. Можна робити все, щоб погіршити їм життя там».

У третьому випуску подкасту "Сталеві воїни" від "Повернись живим" Станіслав Гібадулін поділився з журналісткою Дар'єю Бурою історією відновлення, пошуку мети для повоєнного життя недостатню інклюзивність українського суспільсьва.

Максим Єрмохін родом з Хмельниччини. В армії він з 2012 року, тож питання йти чи не йти захищати країну, коли росіяни почали окупацію, не виникало. У 2014 році, ще будучи курсантом, випрошував у керівництва  поїхати на війну, але йому відмовили, сказавши: «Ви, курсанти, вчіться, а потім подивимося». У свою першу ротацію потрапив у 2017 році. Називає це незакритим гештальтом і каже, що має комплекс з цього приводу.  А вже друга ротація змінила його життя.

«Я вже купив квиток на потяг, ми мали повертатися з ротації. І за тиждень я пішов в останній вихід. Була маленька доріжка, по якій ми неодноразово ходили. Її ніхто не міг замінувати, бо це було фізично неможливо. Перед цим дощ пройшов — земля чи стала м’якішою, чи та волога, яка була в землі, трохи припідняла міну. Першим пройшов мій товариш, а за ним пішов я  і натрапив на міну. Спочатку подумав, що можливо зачепив розтяжку, але потім подивився, що там ямка, з однією ногою все було зрозуміло одразу, а друга була покоцана».

Тепер, знаючи все з власного досвіду, Максим розповідає іншим і про падіння на культю, і про незручності, які точно виникатимуть перший час. Свій протез Максим називає перевагою, а не недоліком, тому абсолютно не соромиться ходити, наприклад, у шортах.

У другому випуску подкасту "Сталеві воїни" від "Повернись живим" Максим Єрмохін поділився з журналісткою Дар'єю Бурою історією відновлення, переосмислення власного життя та допомоги побратимам, які також отримали важкі поранення на війні. 

Олександр Бабченко служив у 92 окремій механізованій бригаді. Повістку йому вручили ще під час першої хвилі мобілізації і сказали стандартну на 2014 рік фразу: «Ми вам зателефонуємо пізніше». До війська потрапив вже з третьою хвилею мобілізації і служив на Луганщині.

Шосте число називає особливим - 6 серпня мобілізували, 6 вересня відправили у район АТО, 6 жовтня під час бою отримав поранення.

Переживши клінічну смерть та пройшовши важкий шлях протезування і відновлення, зараз Олександр повернувся до мирного життя. Він працює, майже не відчуває обмежень і каже, що про неоголошену війну, не рахуючи новин, йому нагадує металева нога, численні шрами на тілі і розповіді друзів, багато з яких й досі продовжують службу на передовій.

У першому випуску подкасту "Сталеві воїни" від "Повернись живим" Олександр Бабченко поділився з журналісткою Дар'єю Бурою історією поранення та відновлення після нього