Вже, коли їхали до Іловайська, Сашко був екіпірований як належне.
«Нам «Тур» пояснив так: «Заходимо в місто Іловайськ, звільняємо його і тримаємо до підходу армії та інших підрозділів». Сказав, що йдемо на три-чотири дні, тому провізії беремо по-мінімуму, ніхто ж не думав, що там так повернеться».
Щодня обстріли українських військових збільшувалися. Росіяни намагалися атакувати. Сашко говорить, що частіше доводилося відбиватися, ніж нападати. Але, при цьому не було паніки, розсіяності, всі знали куди прийшли і для чого.
«Найбільше обстрілювали ближче до Дня Незалежності. Вони там ніби звіріли. «Смерчі» і «Гради» літали, а деякі хлопці кажуть, що й «Ураганами» бомбили. Було страшно».
29 серпня о 6 ранку українські військові почали шикуватися колоною, щоб залишити місто. Вон опинилися у потрійному кільці оточення регулярних російських військ. Хоча й одразу вони не вірили, яка кількість ворога їх оточила. Спочатку був варіант — ділитися на дрібні групи і вириватися боями. Але потім передумали та вирішили виходити великими колонами, з надією, що так їх не переб’ють.
«Почув, як падає міна. Кажу до Льоні «Броні»: «Давай одягати каски, бо відчуваю, нас просто так ніхто не випустить. Стріляли всі. Це було страшно. Може, якби я не ставав на коліно… бо там вже збоку лежав Льоня вбитий, він мене привалив і мені було незручно. Я тільки став на коліно і зразу ж прилетіло в ногу».
«А перед цим, ще в Іловайську, сиділи я, Андрій «Браво» і Льоня «Броня», в мене був дерев’яний хрестик, подарований волонтерами і на ньому було розп'яття. Я його тримав, дивився і воно на руках відпало. Кажу: «Пацани, щось мені цей знак не подобається». А вони кажуть: «Вінниця, а ти що, хочеш до старості прожити? Помремо молодими, воїнами”. Отак, ми троє стояли і з нас трьох тільки я лишився».
Сашка після пережитого в оточенні і російського полону, вантажили, як дуже важкого пораненого. Він і сам відчував, ніби це кінець. Але пам’ятає як привезли в Запорізький госпіталь.
«Мене поклали біля хірургічного намету, а там все біле-біле, ледь не в рай дорога. Я тоді подумав, що мої муки скінчилися. Медсестра запитала, чи маю я кому подзвонити. Три дні за щокою я мав SIM-карту. Стільки SMS пропущених я ще стільки не бачив».
Коли Сашка доправили вже в Дніпро, йому ставало гірше. Пішло зараження крові, на нозі гангрена і мало не відмовили нирки. Тоді йому довелося зробити найскладніший вибір.
«Лікар сказав: обирай — або ти вмреш, бо пішло зараження крові, або ампутуємо ногу».
Це згодом він з іншими, хто тако втратив ноги на війні, потрапить до австрійської школи ходи. А до цього був важкий шлях звикання, примирення та хибних кроків.
«Присів на «Налбуфін», сам навчився колоти. Вся сім’я була в шоку. Але вплинуло на мене те, що донька ще була мала, вона спала, а я дивився на неї і думав: «Що цій дитині зможу дати — без ноги, без пенсії, без зарплати. Ще й наркоман».
Навіть попри підтримку дітей, сестри з чоловіком, хороших людей в місті, в Сашка був довгий процес звикання з протезом.
«Я на нього ображався, я ним кидався, я біля нього плакав, поки вчився на ньому ходити. Скільки разів я падав.... А потім вирішив, що мені з ним ще жити, або я переможу, або він мене».
У четвертому епізоді подкасту "Сталеві воїни" від "Повернись живим" Олександр Сарабун поділився з Дар'єю Бурою історіями про бої та вихід з оточення в Іловайську у 2014-му, поранення, полон та болісний шлях відновлення.