Сьогодні поговоримо про явище, знайоме багатьом, — емоційну пам’ять. Це особливий тип пам’яті, що зберігає не тільки факти чи події, але й пов’язані з ними емоційні переживання. Вона виникає тоді, коли досвід має емоційне забарвлення — як позитивне, так і негативне — і залишає помітний слід у нашій психіці.
Емоційна пам’ять формується на основі важливих моментів життя: радості, болю, любові, утрати, тривоги. На відміну від звичайних спогадів, вона викликає яскраву емоційну реакцію, часто незалежно від нашого бажання. Це своєрідне накладення минулих почуттів на теперішню реальність.
Українські міста потерпають від нічних обстрілів. Ночі, проведені в укриттях, коридорах і чатах, щоб підтримати близьких, відбирають будь-яку можливість відпочинку й відновлення. Проте життя не зупинити. Ранок вимагає повернення до роботи й побуту, бути батьками та друзями, піклуватися про дітей і хатніх улюбленців. Одно слово, жити. Як підтримати себе після безсонної тривожної ночі? Сьогодні поговоримо про це.
Бувають ситуації, коли звернення навіть до компетентного фахівця не приносить сподіваного ефекту. Але не завжди річ у діях саме психолога. Часом той, хто звертається, справді не готовий до психотерапевтичного процесу.
Є випадки, коли допомога фахівця виявляється малоефективною або взагалі не дає результату. Сьогодні поговоримо про тих клієнтів психолога або психотерапевта, для яких зустрічі з фахівцем із ментального здоров’я точно не будуть ефективними — принаймні до моменту, поки вони не змінять свого ставлення.
Термін «цифрова деменція» 2012 року запропонував німецький нейробіолог, психіатр і письменник Манфред Шпіцер. Ним позначають негативний вплив цифрових технологій на когнітивні функції людини: пам’ять, увагу, концентрацію, швидкість мислення та реакції. Доведено, що часте та неконтрольоване використання смартфонів, планшетів і комп’ютерів поступово послаблює наш інтелектуальний потенціал.
Є два стани, які на перший погляд дуже схожі між собою, проте один із них — природна реакція, а інший потребує звернення до фахівця з ментального здоров’я. Сьогодні будемо розбиратися, чим та як відрізняються сум і депресія.
Уявіть ситуацію: ви щойно познайомилися з людиною, у вас перше чи друге побачення, але замість легкого спілкування на нейтральні теми ви чуєте щось дуже особисте. Наприклад: «У мене було важке дитинство», «колишня зрадила з найкращим другом», «я досі лікуюся від депресії після розлучення»…
На перший погляд, це звучить щиро та емоційно. Але водночас виникають внутрішня тривога та відчуття, що такі розмови більше схожі на сеанс у психотерапевта, ніж на діалог двох рівноцінних учасників спілкування.
Якщо ви пригадуєте такий досвід, цілком можливо, що це був флудлайтинг (від англ. floodlight — «прожектор») — поведінка, коли людина на ранніх етапах знайомства просто-таки засліплює вас потоком інтимних зізнань.
Це відчуття знайоме багатьом: коли ми вже відчуваємо іншого, перш ніж зрозуміти самих себе; коли емоції людини поряд лунають гучніше, ніж наші. Ідеться про феномен гіперемпатії. Про нього й поговоримо сьогодні.
Уявіть: погода змінюється — і ви вже чекаєте, що ось-ось з’явиться головний біль. Або чуєте про такий феномен від оточення. До вечора це справді стається. Але науково доведено: прямої залежності між погодними змінами й виникненням головного болю немає. Чому ж ви відчуваєте біль? Тому що чекали на нього. Це явище має назву «ефект ноцебо». І про нього поговоримо сьогодні.
Чи відчували ви коли-небудь, як слово «дякую» залишає по собі неприємний осад і порожнечу? Ніби це не щира вдячність, а невидимі кайдани. Люди всміхаються, кивають, кажуть: «Ви так виручили нас, так допомогли. Дякуємо вам», — а ви йдете з неприємним відчуттям. Придивіться уважніше: можливо, ви стали жертвою токсичної вдячності. Про неї і поговоримо сьогодні.
У нашому оточенні можна знайти людей , яким майже ніколи не вистачає часу на себе. І відбувається це через те, що усі сили йдуть на турботу про рідних різних поколінь: маленьких дітей, літніх батьків, хворих родичів. Таких людей називають представниками покоління сендвіч.
Сьогодні мова в нашій програмі піде про лінь. З погляду сучасної психології лінь більше не сприймають як просту відмову від діяльності чи банальне небажання працювати. Це завжди багатогранне явище, яке може бути виявом глибших внутрішніх процесів і реакцій психіки на різноманітні обставини життя. За нібито зрозумілим небажанням нічого не робити приховано багато.
Розгляньмо найпоширеніші психологічні причини, що можуть лежати в основі стану, який ми зазвичай називаємо лінню.
Напруга, конфлікти, відверті напади й так звані шакалячі експреси, спрямовані на цькування конкретних людей або організацій, — це те, що ми без перебільшення щодня бачимо в соціальних мережах. Чому так відбувається? І чому українці так завзято конфліктують між собою?
Багато говорять про особисті кордони. Але як почати обстоювати їх у реальному житті? Особливо з найближчими людьми. Робити це екологічно та спокійно. Сьогодні поговоримо про основні звички, упровадження яких у ваше спілкування стане основою здорових стосунків.
У сучасному світі, де цифрові технології стрімко розвиваються, набув поширення новий термін — «брейнрот», що дослівно перекладається як «гниття мозку». Його використовують для опису погіршення когнітивних здібностей, зниження уваги та ослаблення здатності до глибокого мислення. Причиною цього вважають надмірне споживання низькоякісного, поверхового або повторюваного контенту, наприклад нескінченний скролінг коротких відео, мемів та модних інтернет-трендів.
Є люди, схильні розповідати про свої труднощі, особливо про проблеми зі здоров’ям, і навіть перебільшувати їх. Усе це — заради співчуття, уваги та підтримки від оточення. У психології таку поведінку пояснюють явищем вторинної вигоди — про нього й поговоримо сьогодні.
Ви стежите за життям популярного блогера? У курсі всіх нових проєктів голлівудської акторки? Почали займатися йогою за рекомендацією інтернет-лікарки? Тоді ви перебуваєте в парасоціальних стосунках. Парасоціальні стосунки — це односторонні, але емоційно насичені зв’язки між користувачем медіа й популярною особистістю або навіть вигаданим персонажем. Це може бути актор, музикант, інфлюєнсер, спортсмен, політик, персонаж книжки чи фільму, супергерой або герой мультфільму.
Сьогодні поговоримо про синдром, означенням якого ми завдячуємо австралійським психологам.
Основна ідея синдрому підгорілого тоста, а саме таку символічну назву дістав наш феномен, полягає у тому, що людина, яка має цей синдром, ставить потреби інших на перше місце, вибираючи для себе гірший варіант із можливих. Уявіть: жінка готує тости на сніданок. Один із них підгорів. Вона пропонує своїй родині тости, які вийшли ідеальними, а собі залишає той, що підгорів.
Можна подумати, що йдеться про звичайну турботу про близьких. Але іноді ця турбота виходить за межі, перетворюючись на жертвування власними інтересами. Тоді й з’являється синдром підгорілого тоста.
Функціональне заморожування, або завмирання — це психологічний стан, коли нервова система, реагуючи на сприйняті загрози, припиняє нормальну діяльність, змушуючи людину почуватися паралізованою, застигаючою або відстороненою. На відміну від реакції «бий або біжи», що мобілізує організм до дій, функціональне заморожування, навпаки, дії зупиняє.
Самовтілюване пророцтво — це явище, коли наша поведінка змінюється під впливом того, що ми прогнозуємо або отримуємо у вигляді прогнозів інших. І, що найцікавіше, ці сподівання, навіть якщо вони нереалістичні, можуть справді стати реальністю. Просто тому, що наша поведінка змінюється під впливом сподівань.
Чекати близьку людину, хвилюватися за неї, бути в стані тривоги та напруги — усе це надзвичайно складно. Жінки й чоловіки, які чекають своїх близьких із фронту, дуже добре знають про це. Їхній стан неможливо зрозуміти нікому, хто не опинявся у такій ситуації — любові та тривоги — без перерви.
Сьогодні поговоримо про те, як етично та коректно підтримати партнерок військовослужбовців і партнерів військовослужбовиць; як бути поряд із тими, хто чекає.