«Не треба слів. Хай буде тільки діло.
Його роби — спокійний і суворий,
Душі не плутай у горіння тіла,
Сховай свій біль. Стримай раптовий порив».

Але для мене — у святім союзі
Душа і тіло, щастя з гострим болем.
Мій біль бринить. Зате, коли сміюся,
І сміх мій рветься джерелом на волю.

Не лічу слів. Даю без міри ніжність.
А може в цьому й є моя сміливість:
Палити серце — в хуртовині сніжній,
Купати душу — у холодній зливі.

Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,
Та там, де треба, я тверда й сувора:
О краю мій, моїх ясних привітів
Не діставав від мене жодний ворог.

—

Олена Теліга

Я руці, що била, — не пробачу —
Не для мене переможний бич!
Знай одно: не каюсь я, не плачу,
Ні зітхань не маю, ні злоби.

Тільки все у гордість замінила,
Що тобою дихало й цвіло,
А її тверда й холодна сила
Придушила тепле джерело.

Але нaвіть за твою шпіцруту
Стріл затрутих я тобі не шлю,
Бо не вмію замінять в отруту
Відгоріле соняшне — «люблю».

—

Олена Теліга

Цямриння обросло зеленим мохом, з глибини віє холодом, а в круглому дзеркалі зорі тремтять.
Щовечора сюди приходять двоє. Скрипить журавель, і старе відро, наповнене зірчаною водою, поволі пливе вгору.
— Пий, — припрошує юнак дівчину, і вона схиляється над відром.
— У тебе на губах зірка! — вигукує він. — Дай я зніму.
— І припадає вустами до палаючих губ.
— Тепер ти пий.
Юнак п’є довго і смачно.
— О, і в тебе на губах зорі! — плеще в долоні дівчина.
А криниця бездонна. Як небо…

—

Василь Чухліб
1960

Вона стояла посеред шляху,
І сині очі були в зажурі.
— Куди ідеш ти, ясна дівчино?
— Я не дівчина. Я — Пісня, друже.
Туди до сонця моя стежина.
— Нам по дорозі, ходімо разом.
Юнак стомився — не впала Пісня,
Найкращим другом була в дорозі,
Давала мужність, і віру чисту, і ніжність щедру.
І спалахнули у сяйві сонця — Юнак і Пісня.
— Коли згорю я,— казав до неї,
— То наді мною зійди калиною.
Зішла калина…

—

Василь Чухліб
1975

Я в карцері мала заняття:
Ходити туди-сюди, —
І мала блакитне плаття
В суничні ягоди.

Отож я собі уявляла,
Що літнім лісом іду,
Суниці стиглі зривала,
Схиляючись на ходу.

Життям по нервах розлився
Неповторно-єдиний смак.
І виходила на узлісся,
І бачила — в полі мак.

А на річці латаття,
Мов білі чаші, цвіло.
Моє єдине плаття
Мені цілим світом було.

Я вільно літала, мов пташка,
У ясному світі казок,
А в мене невкліпно і важко
Цілився чорний «глазок».

—

Галина Гордасевич

Принесу тобі свою ніжність —
Ні краплини не розхлюпну.
Принесу тобі свою радість,
Наче сонце, наче весну.

Принесу тобі свою тугу —
Ти на хвилю від неї замри.
Принесу тобі свій неспокій,
Мов засушливі східні ветри.

Принесу тобі небо зоряне,
І веселок тугі перевесла.
Потім сяду щаслива і зморена:
Я ж тобі так багато несла!

—

Галина Гордасевич

Осипається цвіт,
Білий цвіт черешневий.
Ви до мене прийдіть,
Балакучий, веселий.

Щоб роки і сніги
Моїх мрій не занесли,
Ви мені говоріть
Про нев'янучі весни.

Скоро літо дмухне
В очі пух тополиний.
Ви для мене весну
Зберігати повинні.

Хай біда, хай журба.
Хай пересуди різні.
Не з моєї вини
Ми зустрілися пізно.

Не з моєї вини
І не з вашої ласки.
Білий цвіт сивини —
Із осінньої казки.

Та роки — не зірки,
Їх лічити не треба.
Ті осінні казки
Хай послухає небо.

Я ж вам — пісню свою.
Я ж вам — серця оселю.
Ви приходьте завжди,

Ви приходьте веселим.

—

Ганна Чубач
1982

Серед імперських подвигів-понять
І це поняття — як душа злодійська:
Колись «Полтаву» Пушкін написав,
Для шовіністів ця земля — російська.

До волі шлях і довгий, і важкий
Крізь грізні битви і віки буремні.
І дотепер полтавські галушки
Комусь лише нагадують пельмені.

І мудрий Гоголь ще «хохол» комусь,
Що душу віддавав російській мові.
Прости, Росіє, ти таки не Русь,
А тільки назва вкрадена чудова!

—

Ганна Чубач

Пам'ятаю, вишні доспівали,
наливались сонцем у саду.
На прощання ти мені сказала:
«Де б не був, а я тебе знайду…»

І у тьмі, од муки, од утоми,
де розстріли і любов до дна,
часто бачив профіль твій знайомий
я на фоні жовтого вікна.

Тільки сниться огненне минуле...
І не знаю, чому я живий...
Чому злився з орудійним гулом
голос свіжий і наївний твій...

І сьогодні вишні доспівають
у саду од сонця і тепла.
Як і завжди, я тебе шукаю,
та мене ти й досі не знайшла.

—

Володимир Сосюра
1928

Коли потяг у даль загуркоче,
пригадаються знову мені
дзвін гітари у місячні ночі,
поцілунки й жоржини сумні...

Шум акацій... Посьолок і гони...
Ми на гору йдемо через гать...
А внизу пролітають вагони,
і колеса у тьмі цокотять...

Той садок, і закохані зори,
і огні з-під опущених вій-
Од проміння і тіней узори
на дорозі й на шалі твоїй...

Твої губи — розтулена рана...
Ми хотіли й не знали — чого...
Од кохання безвольна і п'яна,
ти тулилась до серця мого...

Ой ви, ночі Донеччини сині,
і розлука, і сльози вночі-
Як у небі ключі журавлині,
одинокі й печальні ключі...

Пам'ятаю: тривожні оселі,
темні вежі на фоні заграв...
Там з тобою у сірій шинелі
біля верб я востаннє стояв.

Я казав, що вернусь безумовно,
хоч і ворог — на нашій путі...
Патронташ мій патронами повний,
тихі очі твої золоті...

Дні пройшли... Одлетіла тривога...
Лиш любов, як у серці багнет-
Ти давно вже дружина другого,
я ж — відомий вкраїнський поет.

Наче сон... Я прийшов із туману
і промінням своїм засіяв...
Та на тебе, чужу і кохану,
я і славу б, свою проміняв.

Я б забув і образу, і сльози...
Тільки б знову іти через гать,
тільки б слухать твій голос — і коси,
твої коси сумні цілувать...

Ночі ті, та гітара й жоржини,
може, сняться тепер і тобі...
Сині очі в моєї дружини,
а у тебе були голубі.

—

Володимир Сосюра
1927

Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.
Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.
Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,
і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!

А це уже віки. Ніхто уже й не зна,
в туманностях душі чи, може, Андромеди –
я в мантіях дощу, прозора, як скляна,
приходжу до живих, і згадую про мертвих.

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутніть.

—

Ліна Костенко
1961

Ні, Ганно, ні! Аби лиш не з Москвою.
Хай Україну чаша ця мине.

Це чорна прірва з хижою десницею,
смурна од крові, смут своїх і свар,
готова світ накрити, як спідницею
Матрьоха накриває самовар.

Був Київ стольний. Русь була святою.
А московити — Русь уже не та.
У них і князя звали Калитою, —
така страшна захланна калита!

Дрімучий світ. Ні слова, ні науки.
Все загребуще, нарване, хмільне.
Орел — двоглавий. Юрій — довгорукий.
Хай Україну чаша ця мине!

—

Ліна Костенко
1999