Українська анімація існує майже сторіччя. Перший анімований фільм, лялькову «Казку про солом’яного бичка», на Одеській фабриці Всеукраїнського фотокіноуправління створив художник-аніматор В’ячеслав Левандовський. Фільм вважається втраченим, від нього лишилися тільки деякі кадри. Але, за свідченнями сучасників, це скоріше був не звичний нам мультфільм, а мистецький вислів, що дуже пасувало періоду українського авангарду, який у 1920-х перебував на піку.

Далі, через чималу вартість і нешвидкий процес виробництва, анімація в Україні за рідкісними винятками у формі ідеологічних короткометражок, наприклад про будівництво Дніпрогесу, стала на паузу, щоб знову нагадати про себе в період так званої «хрущовської відлиги» в 1960-х і одразу ж мультфільмами, сюжети яких зверталися до українського
фольклору.

Згодом відбулося чергове закручування гайок і цензури. Але українська анімація не зупиняла роботи, творячи нові техніки, стилі й сюжети, завдяки чому радянський період лишив по собі чималий спадок самобутніх мультиплікаційних стрічок, які мають чим здивувати глядачів і сьогодні.

У другому епізоді спеціальної серії подкастів DTF Magazine у межах артпроєкту МОТ («Модуль тимчасовості») вивчаємо феномен української анімації. Допомагають нам у цьому провідна кінознавиця Довженко-Центру Альона Пензій і кінознавець, керівник кіноархіву Довженко-Центру Олександр Телюк.