Сьогодні наша тема – не виключно мовна, але переплітається з мовою дуже тісно. Значна частина українців, які на початку повномасштабного вторгнення переходили на українську мову, повертаються не тільки до рідних міст, а й до звичної російської. Їм так простіше. І в цьому криється велика небезпека: втрати цих громадян, як українців, адже мова - це ідентичність, і поглиблення та посилення неукраїнської ментальності, яка прошита в російській мові. Ми інакші, наша мова інакша, сенси в словах інакші. І мені власне тут дуже відгукують думки Віталія Портникова про різницю між українцями та росіянами в ментальності і фольклорі. Ось що він каже: «Для українця найвищий авторитет має сім’я, для росіянина — цар. Українці не сприймають життя як низку обставин — «вот так получилось». Ні, вони самі вирішують, як має бути. Тому українці — народ набагато більш мобільний, ніж росіяни, які не хочуть нічого змінювати. Не тому, що вони такі патріоти, а тому, що їхня головна казка розповідає, що треба сидіти на печі і якщо що — то й піч сама поїде. А вона не їде… Це не випадковий фольклор, в українців такої казки нема. Уявіть собі українську казку про те, як Омельян сидів на печі і потім на печі кудись мандрував. Ні, українець мандрує сам. Ми уявляємо цей образ відразу з якоюсь там торбинкою за плечима, а не на печі. Українці набагато більш вперті у своїх стосунках з державою і взагалі з дійсністю. Їх дуже важко переконувати. Росіянина переконати легше — не емоціями, а доказом сили. Росіянин може змінити думку, якщо зустрічається з силою, українець — ні. Українця не потрібно переконувати, що таке добро, а що таке зло. У росіянина такого розуміння немає. Справедливість — це те, що встановить держава: як вона скаже, так і буде справедливо.” Ми ж – інші. І я обіцяю в наступних програмах навести вам переконливі докази цих слів. А на цьому сьогодні все. Будьмо мудрими і борімося до перемоги.