Національний технічний університет «Харківський політехнічний інститут», який досі часто називають просто політехом, відзначив 140-річчя з дня створення. 27 вересня (за новим стилем) 1885 року відбулося урочисте відкриття другого в Україні (після львівського) та другого в російській імперії (після петербурзького) політехнічного вишу. Правда, тоді він іменувався практичним технологічним інститутом.
Від ідеї відкриття у Харкові технічного вишу до її втілення минуло п’ятнадцять років, за які ідея не завжди мала підтримку. Чому саме Харків став містом, де відкрили технологічний інститут? Хто сприяв відкриттю, а хто був проти? Як організатор і перший директор політеху Віктор Кирпичов відбирав перших викладачів? Чим харківський виш відрізнявся від петербурзького, за зразком якого його бачили столичні бюрократи?
Про це у свіжому випуску програми «Харківські історії» говорили з начальником методичного відділу й доцентом катедри українознавства, культурології та історії науки НТУ ХПІ Сергієм Радогузом.
Олександр Потебня — науковець зі світовим ім’ям. Двадцять другого вересня виповнилося 190 років із дня його народження.Видатний мовознавець, який заклав основи українського мовознавства, засновник Харківської лінгвістичної школи, фольклорист, етнограф і філософ. Нині його ім’я має Інститут мовознавства Національної академії наук України. Однак нечисленні дослідники життя і діяльності науковця у своїх працях неодмінно нарікають, що «про життя Потебні ми знаємо надзвичайно мало». Хоч як дивно, те саме певною мірою можна сказати й про діяльність Олександра Опанасовича.Цей випуск «Харківських історій» не претендує на заповнення прогалин у біографії науковця, але про деякі етапи життя видатного мовознавця Олександра Потебні нагадали разом із Олександром Ребрієм — завідувачем катедри перекладознавства імені Миколи Лукаша, доктором філологічних наук, професором та академіком Академії наук вищої школи України.
Кошовий отаман і харківський полковник Іван Сірко — відома історична постать і непересічна особистість, мітологізована вже сучасниками, але настільки потужна й шанована досі, що її ім’я має харківська 92 окрема штурмова бригада.
Цей козацький полководець став героєм двох епізодів програми «Харківські історії». Першу частину можна послухати за посиланням.
Чому запорозький кошовий прийшов на Слобідщину? Як саме Іван Сірко уславився як харківський полковник? Чому він підняв повстання проти московської влади й пішов зі Слобожанщини? «Нужда закон міняє», або Сірко міняв політичні погляди — чи можна нині дорікати йому за це? Як закінчив свої дні легендарний отаман?
Про це в другій частині випуску «Харківських історій», присвяченого Іванові Сірку, ми говорили з доктором історичних наук і доцентом Національного університету «Києво-Могилянська академія Володимиром Маслійчуком.
Кошовий отаман і харківський полковник Іван Сірко — відома історична постать і непересічна особистість, мітологізована вже сучасниками, але настільки потужна й шанована досі, що її ім’я має харківська 92 окрема штурмова бригада.
Цей козацький полководець став героєм двох епізодів програми «Харківські історії». Чи справді Іван Сірко народився у Мерефі під Харковом? Із чого починався його шлях? Чи допомагав Сірко французьким мушкетерам відвойовувати Дюнкерк і вчився у Сорбонні? Де насправді він уславився як вправний ватажок і талановитий полководець? Чи писав разом з іншими козаками листа турецькому султанові? Чи був кошовий отаман узагалі освіченою людиною?
Про це в першій частині випуску «Харківських історій», присвяченого Іванові Сірку, ми говорили з доктором історичних наук і доцентом Національного університету «Києво-Могилянська академія» Володимиром Маслійчуком.
Якою була Харківська фортеця перших десятиліть від заснування? Хто заснував першу фортецю і чому вона видалася невдалою? Чи виконувала свої функції перебудована фортеця? Наскільки потужною вона була? Хто дошкуляв першим поселенцям і загрожував фортеці? Які взаємини були всередині між козаками й служивими людьми — московитами? Як до неї ставилися сусіди-чугуївці? Як змінювалася фортеця? Коли вона занепала?
Про все це в програмі «Харківські історії» поговорили з дослідником історії Слобідської України Андрієм Парамоновим.
Микола Андрійович Гредескул (1865–1941) був не просто юристом, фахівцем із цивільного права й деканом юридичного факультету Харківського імператорського університету. Вій був іще й політиком, якого хитало з лівого флангу на правий і назад.
Узагалі життєвий шлях Гредескула був звивистим: отримавши диплом кандидата природничих наук, він перекваліфікувався на правника, почав викладати на юридичному факультеті Харківського університету й став його деканом. За політичну діяльність його відправили на заслання, звідки він повернувся депутатом Державної думи. Після більшовицького перевороту прийняв нову владу, яка спочатку обмилувала його, потім відвернулася від нього, а тоді й репресувала.
Про дивовижні виверти долі Миколи Андрійовича Гредескула, від дня народження якого другого травня виповнилося 160 років, у програмі «Харківські історії» поговорили з виконувачем обов’язків директора Музею історії Музейного комплексу ХНУ імені В. Н. Каразіна Олександром Новаком.
Муравський шлях — не тільки власне дорога, напрямок, але й історичне явище, яке поєднало безліч народів протягом багатьох віків. Коли й хто першим почав його опановувати? Хто та з якою метою проходив Муравським шляхом? Які сліди вони залишили по собі? Хто такі харцизи і які відносини були в слобожан із запорозькими козаками? Коли занепало значення Муравського шляху? Як сьогодні зберігається пам’ять про нього?
Про це дослідник історії Слобідської України Андрій Парамонов розповів у своїй новій праці — книжці-альбомі «Муравський шлях» — і в цьому випуску програми «Харківські історії».
Про роботу над створенням книжки можна послухати за посиланням.
либокий і палкий науковець Іван В’ячеславович Нетушил став героєм цього випуску «Харківських історій». Більшу частину життя він зосереджувався на дослідженні історії Давнього Риму та класичної літератури, а також на викладанні, але став адміністратором: спочатку проректором Харківського імператорського університету, а згодом — ректором цього вишу.
Чотирнадцятого травня виповнилося 175 років із дня народження Івана Нетушила. Про його особистість поговорили з Олександром Новаком — виконувачем обов’язків директора Музею історії Музейного комплексу Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна.
Сто п’ятнадцять років тому жителі Харкова стали свідками появи однієї новинки, а ті, кому пощастило, навіть узяли участь у роботі цієї новинки. 6 (19) червня 1910 року в Харкові запрацювали перші автобуси. Їхній маршрут пролягав від драматичного театру (нині Театр імені Т. Г. Шевченка) до залізничного вокзалу.
Хто започаткував автобусний рух? Скільки автобусів їздило Харковом і якої моделі? Як до них ставилися містяни й конкуренти? Чи здійснилися плани засновника автобусного руху? Про це бесіда в програмі «Харківські історії» з дослідником історії Слобідської України Андрієм Парамоновим.
25 травня (7 червня за новим стилем) 1910 року, у вівторок, на місцевому іподромі відбувся перший у Харкові політ. Здійснив його відомий спортсмен з Одеси — авіатор Сергій Уточкін. Ця небувала подія викликала нечуваний ажіотаж серед харківської публіки: подивитися на незвичне шоу зібралася майже третина жителів тодішнього Харкова. До забезпечення порядку влада залучила безпрецедентну кількість поліціянтів і військовослужбовців. Глядачі чекали якогось неймовірного видовища.
Чи справдилися сподівання харківців? Чому першим у Харкові на аероплані піднявся не житель міста? Як у Харкові розвивалась авіація до польоту Уточкіна та після? Про це в програмі «Харківські історії» поговорили з дослідником історії Слобідської України Андрієм Парамоновим.
115 років тому, у травні 1910 року, у Харкові пройшов перший товариський матч з фут-болу, як на світанку ХХ сторіччя писали назву цього виду спорту, що тільки-но набирав популярності.
Які команди зіграли, де відбулась гра, хто та з яким рахунком виграв, хто був «авбеком», кого назвали кращим гравцем, чи відрізнялись тодішні правила від суччасних? Про це, а також про те, як у Харкові зʼявився футбол, у програмі «Харківські історії» поговорили з доктором історичних наук, професором кафедр нової та новітньої історії Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна Дмитром Миколенком.
Фестиваль української музики «Червона рута», який уперше відбувся 1989 року в Чернівцях (програму з володаркою другої премії харків’янкою Марією Бурмакою слухайте за посиланням), 1997-го дістався до Харкова. Фінальний концерт був на майдані Свободи дев’ятого травня.
Серед переможців фестивалю — гурти «Фактично самі» (нині Qarpa), «Тартак», «Мотор’ролла», «Танок на майдані Конґо». Після харківської «Червоної рути» пісня ТНМК «Зроби мені хіп-хоп» стала мегагітом — так почався зліт гурту.
Як відбирали учасників фестивалю? Що відбувалося за лаштунками? Як «танки» робили записи пісень до фесту та як примудрилися виступити двічі? Кому учасники ТНМК завдячують участю у «Червоній руті»? Чому виконавці «крали» свої записи в організаторів? Як відбувалося афтепаті фестивалю, який коштував мільйон доларів?
Про це й не тільки в програмі «Харківські історії» згадали ведучий харківського відбору «Червоної рути — 97» і тогочасний радіоведучий Олег Тимченко, переможиця «Червоної рути» 1995 року в Севастополі й почесна гостя фестивалю у Харкові Яна Заварзіна, а також учасник гурту ТНМК Олександр «Фоззі» Сидоренко.
Цієї весни виповнилося 85 років із часу Катинської трагедії, або Катинського злочину — масових розстрілів (приблизно 25 000) польських солдатів та офіцерів, які потрапили в полон червоної армії під час німецько-совєцького поділу Польщі 1939 року.
Убивства польських військовиків відбувалися у декількох місцях, зокрема й у Харкові, де у внутрішній тюрмі нквс на тодішній Раднаркомівській вулиці (нинішній Жон Мироносиць) 13 або 14 травня розстріляли бранців із останнього етапу, який доставили зі Старобільського табору.
Про те, як Катинську трагедію тричі «забувала» совєцька влада, як пробивалася правда про неї, чим відрізнялися страти в Харкові від інших, чому взагалі став можливим цей злочин, — говорили з гостем випуску «Харківських історій», істориком, журналістом, публіцистом, автором багатьох історичних проєктів на телебаченні, співзасновником сайту «Історична правда» й дослідником Катинської трагедії Олександром Зінченком.
8 травня (25 квітня за старим стилем) 1910 року в Харкові відбулася непересічна й довгоочікувана подія: у місті урочисто, хоча й доволі скромно, як зауважувала преса, відкрили станцію швидкої допомоги. Вона стала першою у Харкові.
Як у Харкові розвивалася служба швидкої допомоги? Хто був ініціатором відкриття першої станції? Як відбулося відкриття? Куди й до кого був перший виїзд карети швидкої? Про це в програмі «Харківські історії» поговорили з академіком-секретарем громадської організації «Українська академія історії медицини» Борисом Рогожиним.
1 травня 1900 року в Харкові відбулася демонстрація працівників місцевих заводів. У совєцькій історії цій події через оцінку лєніним надавали особливу роль як чи не найпотужнішій першій демонстрації пролетаріату: у книжках писали про 10 тисяч робітників, які зібралися, щоб заявити про політичні права. Але пам’ятну стелу на честь цієї події вже за совєцької влади поставили зовсім не там, де вона відбувалася. Та й кількість учасників була зовсім не такою, яку називала пропаганда.
Що ж відбулося насправді 1 травня 1900 року? Хто та як організував маївку? Хто взяв у ній участь? Про це в програмі «Харківські історії» поговорили з доктором історичних наук і професором катедри українознавства Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна Дмитром Чорним.
19 квітня 1930 року відбулося остаточне судове засідання у справі «Спілки визволення України». Процес тривав півтора місяця у Харківському оперному театрі (нині там розташована обласна філармонія) і був публічним: його широко висвітлювали в пресі, проводили радіотрансляції, продавали квитки, йому навіть присвятили спецвипуск сатирично-гумористичного журналу «Перець».
На лаві підсудних були тільки представники української інтелігенції: науковці, освітяни, літератори, лікарі, священник. Процес улаштували так, наче це внутрішньоукраїнська справа: обвинувачені, судді та прокурори були громадянами УРСР. Але за судилищем стояла москва.
Минулого року ми з дослідником історії органів совєцької держбезпеки Вадимом Золотарьовим уже зверталися до цієї теми, але в ній і досі надто багато білих плям. Тому знов обговорили подію, яка стала, по суті, предтечею подальших організованих заходів зі знищення українства.
На початку 1900 року з’явилася одна з найперших в Україні, а на території, що була частиною російської імперії, узагалі перша політична організація — Революційна українська партія (РУП). Сталося це в Харкові.
Чому саме тут? Хто був її засновником? На якому ґрунті виникла партія? Як вона розвивалася та наскільки була потужною? Про це в програмі «Харківські історії» поговорили з Дмитром Чорним — доктором історичних наук і професором катедри українознавства Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна.
Дев’яносто років тому, 24 березня 1935 року, о 14:00 у Харкові відбулася масштабна подія: у присутності декількох тисяч людей урочисто відкрили пам’ятник Тарасові Шевченку — найбільший тоді в ссср узагалі.
Чому це сталося саме в Харкові, який тоді вже не був столицею совєцької України? Коли та як ухвалювали рішення про встановлення пам’ятника Кобзареві? Як і чому в Харкові з ним конкурувала опера?
Про це в програмі «Харківські історії» поговорили з кандидатом історичних наук та учасником освітнього проєкту «Likбез. Історичний фронт» Геннадієм Єфіменком.
Дванадцятого лютого виповнилося сто років із дня народження Ігоря Федоровича Малицького — почесного громадянина Харкова, колишнього в’язня чотирьох нацистських концтаборів, науковця, педагога та громадського діяча.
У вісімнадцять років Ігоря Малицького німці вивезли до Німеччини. У Чехословаччині він утік, але його спіймали та відправили в концтабір — перший із чотирьох. Напередодні закінчення Другої світової війни Ігор Малицький був у філії концтабору Маутгаузен «Лінц 3» в Австрії. Там він узяв участь у повстанні в’язнів, щоб вийти назустріч визволителям. Після закінчення Другої світової деякий час служив у совєцькій армії. Після демобілізації працював у галузі машинобудування, був найстаршим викладачем Української інженерно-педагогічної академії.
Після російської агресії 2014 року Ігор Федорович їздив до військовослужбовців на фронт. У 2015 році викликав роздратування російських пропагандистів під час ушанування 70-ї річниці визволення Маутгаузена.
Про Ігоря Малицького у програмі «Харківські історії» згадували разом з його внукою Алісою Малицькою, надзвичайним і повноважним послом України в Австрії у 2014–2021 роках Олександром Щербою та головою Харківського обласного комітету ветеранів військової служби — учасників холодної війни, полковником у відставці Ігорем Шлєпотіним.
20 січня (за новим стилем 1 лютого) 1900 року в середмісті Харкова відкрився новий магазин солодощів фірми відомого підприємця-кондитера Жоржа (Григорія Миколайовича) Бормана. Його крамниця працює і нині на тому самому місці й досі продає, як і понад століття тому, різноманітні солодощі. Сучасним харківцям вона відома під назвою «Ведмедик».
Чому Жорж Борман переїхав зі столиці російської імперії петербурга до Харкова? Що саме продавали у фірмовому магазині? Чим приваблювали покупців? Про це у програмі «Харківські історії» поговорили із завідувачкою відділу науково-експозиційної роботи Харківського історичного музею імені Миколи Сумцова Оксаною Желтобородовою.