В умовах нав’язування чужої культури як панівної ті тексти, що виходять за її межі, стають «антитекстами» і підлягають знищенню. Це призводить до втрати культурної пам’яті, яку передають через тексти.

У совєцький період українська культурна спадщина, що не вписувалася у межі офіційної доктрини, існувала в «захованому» стані. Совєцька влада знищувала тексти чи ховала у спеціальних фондах без доступу широкому загалові, переслідувала їхніх авторів, карала за знання про ці тексти. Ті, хто наважувався такі тексти зберігати, мусили теж їх ховати, щоб колись мати можливість передати культурну пам’ять наступним поколінням.

ХХ століття, як і ХХІ, починалося для України боротьбою за виживання нації, за право на самоідентифікацію. Прикметно, що за сто років у нас не змінився ворог у цій боротьбі, що свідчить не тільки про його нав’язливу імперську ідею, але й про наші «провали в пам’яті». Виставка покликана показати, як оприявлювалася культурна пам’ять українців упродовж останніх ста років, що забезпечувало українцям «згадування» після повного «забування» та як Україні сьогодні працювати із сенсами, матеріальні носії яких нині фізично знову заховано — і знову від російської імперської загрози.

Виставка не передбачає експонування музейних предметів. Натомість будуть конструкції з текстами-історіями про них. Так автори хотіли б ще раз наголосити на тому, що українська культурна спадщина сьогодні під загрозою, музеї евакуюють чи консервують свої колекції в підвальних сховищах, зважаючи на випадки руйнувань від ракетних обстрілів будівель музеїв чи пограбування колекцій російськими військами на тимчасово окупованих територіях.